Це останній, за рахунком десятий вірш у циклі «Липневі начерки подорожнього», зрозуміло при цьому, що написаний у липні – питання лише, котрого року, 1987 чи 88-го. Підказати можуть Іван Малкович та його дружина Ярина, які тиждень перед тим відгуляли своє весілля у Нижньому Березові.
Зійшовши до річки,
Ми воду торкнули руками.
Зійшовши до річки,
Ми воду торкнули руками.
У липні так любимо тіло води,
що втікає між пальців. (2)
Сто млинів було там,
Сто млинових коліс
І зелені... застояні плеса,
де риба ловилася в руки.
Очерет, наче царства, держави з латаття
Усе було річка.
Теплі схови в піску залишалися наші й не наші,
хололи до ранку. (2)
Теплі схови в піску залишалися наші й не наші,
хололи до ранку. (2)
Скільки нас не збулось,
Переходячи міст понад Полтвою,
Скільки... перейшло через міст
І назавше пропало в гущавині правого берега?..
Правого берега...
Зійшовши до річки,
Ми воду торкнули руками.
Зійшовши до річки,
Ми воду торкнули руками.
У липні так любимо тіло води,
що втікає між пальців. (2)
В парку під тоненьким деревом
Стоїть панок з кругленьким черевом
І воду п’є із соком пурпуровим
І усміхається, чи ж не чудово?
Ах, як чудово!
Дівчатко з голубим бальоником,
Хлопчина з дерев’яним коником,
Близнята з однією пипкою,
Панянка з нотами і скрипкою,
Панок у чорному з ґазетою
І песик з ніжкою задертою.
А сонце, сонце вже під чаркою
Цілується з малою хмаркою,
Надходить пані в сукні з квітами,
Колише клубами розквітлими,
Угледіла панка і нагло в нього
З пістолів стрелила і більш ні в кого.
А сонце, сонце вже під чаркою
Цілується з малою хмаркою,
І воду п’є із соком пурпуровим
І усміхається, чи ж не чудово?
Ах, як чудово!
Дозволь мені кружляти над тобою.
Я знав Йосифу Кун, я знав ще кількох жінок.
Песій Ринок вітав мене песім гавкотом,
а черниці з вулиці Сакраменток
ховалися в нішах.
Ані разу не вигнав мене Макольондра,
я завше мав гроші і розум.
Покажи своє місто. Я хочу
йти за отими дівчатами
в сукнях червоних.
Я хочу дзвонити
з оцих телефонних кабін.
Я хочу набрати номер Йосифи Кун
і почути,
як вона скаже:
"Дозволь мені кружляти над тобою".
Йосифа Кун – черниця і поетеса (XVIII ст.), авторка книжечки віршів "Прегарні околиці львівські", написаних німецькою мовою.
Ось тобі, вбога пуста голова,
перше знамення Різдва —
снігу добув ти для білих поем,
вітру черпнувши плащем.
Крила не тут, але біль від крила
на ніч прип’яв до стола —
мить, наче рибу, ловиш багром
і повертаєш в огром.
Тільки тепер вона має печать
віщих прозрінь і зачать.
Є в ній зима — цегляні димарі
теплі о білій порі.
Ось тобі й ніч, пуста голова,
напередодні Різдва.
Хочеш — придумай, як до зорі
рушили тріє царі…
Здавалось, лиш учора
Ми разом сіли пити,
А вже на дворі осінь...
Задзвонив телефон
Не знімаю я трубки –
Ще півпляшки лишилось.
Ах, як співає пташка,
Ах, як вона співає!
Іще сто грам замовлю.
Учора я надравсь,
Сьогодні в дупу п'яний –
А може, це любов?
Як смішно всі внизу
голівки задирають –
З балкона я стругнув.
Усе той сон страшний –
Шампанське й самогон
Плюс вермут й тепле пиво.
Подушка – це вхід в потаємні печери,
А ковдра – завіса від світу.
Як тільки заснеш, то полинеш приємно
В країну незвіданих істин.
Усе тут як справжнє і ти тут як справжній,
Усього торкаєшся, все тут твоє.
Захочеш – міняєш предмети місцями,
Захочеш все вдрузки поб’єш.
Захочеш царем, не захочеш не будеш,
Рабом, генералом, бандитом, співцем –
Ким хочеш ти станеш, на хвилю, на вічність,
Аби лиш захтів, або зразу усім.
Усе там побачиш, що тільки захочеш,
Усе, що ти можеш собі уявити.
Ким хочеш ти станеш, щоб тільки не зрадив
Всіх наших незвіданих істин.
